безпричинна і неприкаяна

Після проведеного тижня вдома (того, що ближче до сходу сонця) повернулася додому (того, що ближче до заходу сонця).
Підведу підсумки:
- театр Курбаса незмінно гріє душу: підростаюче покоління акторів переймає найкраще у Стефка і Цьони, але й революційно вносить своє;
- в ритуалах традиційного весілля досить багато такого, на що я реагую агресивно. Усе це "він боїться дружки як противогаза", вульгарні анекдотики тамади, і безкінечне виціловування молодят (бо то ж єдиний раз їм дозволяють на людях цілюватися) не лише політнекоректне, але й просто нудне
- з сумом констатую факт закостеніння моєї української мови. Під час затишного засідання довкола ватри в лісі недалеко від Комсомольського озера, я від надмірної радості голосно зітхнула і промовила: "Ляфа..." Мене відразу взяли на сміх: "Я такого вже років п'ять не чув!"
- Львів загаджений вихлопними газами (ну це, звичайно, не новина), і мені шкода всіх тих, хто в ньому помаленьку задихається. Вітаю ініціативу велосипедистів за зелений Львів - дай Бог, щось в цьому керунку зміниться в наступні десятиліття
- в одній із Львівських шкіл дітям першого класу запропонували проголосувати, чи хочуть вони, щоб у них була фізкультура. Діти проголосували проти. Да здравствуєт демократія!
- потягом Львів-Краків контрабандні цигарки возять не мужні жінки-човникарі (їх можна зустріти  в потязі Київ -Берлін, що йде через Ковель), а сам провідник. Правда, на цей раз йому не пощастило: польські митники розкрутили наш вагон до останнього шурупчика і винесли мішками тоту контрабанду
- привезла з собою "Таємницю" Андруховича, квітневий пост-Поступ, триста грам "Карпат", пляшку Одеського, новий альбом Океану Ельзи і збірник колискових та українських казок для своєї знайомої (до речі, дуже тяжко було знайти гарні колискові )

"I do have one thing to complain about: the American visa. I waited an hour on the spot outside the embassy, it was cold and it was windy, and there were women with little kids in the line. Then, when they let us inside, there was another three hours of waiting. It's unbelievable." Sylvie Guillem

Виїжджаю в східному напрямку у четвер. Вкотре мандрівка перетворюється в пригоду. Здається, ще жодного разу не їхала тим самим маршрутом/транспортом. Пам'ятаю, Андрухович писав, що він переважно їде автобусом до Варшави, а там пересідає на потяг до Берліна (цікаво було б з ним в одному автобусі потрястися). Але я чомусь від автобусів втомилася.
Потяг їде з Берліна до Львова 26 годин з пересадкою, а зі Львова в Берліна раз в тиждень через Ковель 36 годин! Це так - для інформації. Ще можна їхати з n-нними пересадками електричками через Польщу, але в мене на цей раз нема на то часу.
Ні, я тепер катаюся попутками. Знаходжу когось із співвітчизників, а то із німців, які їдуть в Україну і напрошуюсь їхати з ними. Хто не знає, то є така штука mitfahrgelegenheit ("нагода проїхатися разом?"). Це теж не ідеально, бо ж я взагалі проти автомобільного транспорту як такого, поки його всього не переведуть на біопаливо. Та й водії трапляються різні. Одні палять безперервно, так що я приїжджаю в пункт призначення закашляна і просмерджена. Інші плетуть дурниці. Ще інші тиснуть на газ (бачте, спішать додому) і тоді я від страху засинаю, щоб як десь вріжемося, я піду до неба уві сні.
Переїзд/перехід кордонів - окрема розмова.
Зараз мабуть найнагальніша проблема - що вбрати на весілля брата. Хоч я у всєх нарядах хараша.
Подарунки спаковані.
Виїжджаю в східному напрямку у четвер... Метелики тріпають  крильцями десь під ребрами. Чого б це?

I never tell jokes. I almost never laugh at jokes either, and there's a pretty good reason for it. But in the last two days there were two (!) jokes that actually made me laugh, so here you are. Joke #1 is from Soviet era, and I think it circulated in Romania. Joke #2 is a current joke from Ukraine, I got it by email, and I'm not sure of its origin (as if the origin of any joke could be identified :-))

Ні, я не буду коментувати те, що зараз відбувається в Україні. Бо інші це добре роблять зблизька, і дякую на тому: я тепер зрозуміла одну серйозну перевагу ЖЖ - можна бути в курсі подій в Україні краще, ніж нишпорячи лише в інтернет-виданнях. Хоч події в Україні ніби знову знакові і важливі, воно все рівно не важливіше за те, що відбувалося останні роки, чи буде відбуватися наступні роки. Поки що Україна і далі залишається недодертим янусом.
Але я не про те.

Берлін хворіє на кнутоманію. Щоранку найбульварніша із бульварних газет (якось розкажу, як я була в видавництві, що поширює цю погань) друкує на передовиці велику фотку маленького білого ведмедя, який недавно народився в Берлінському зоопарку. Назвали його Кнутом. Сьогодніше гасло на передовиці - Кнут сприятиме секс-туризму! Ну і що тут скажеш?
Колись білі ведмеді жили собі в Антарктиці, полювали на моржів та білух, царювали серед вічних снігів. Наступне покоління цих хижаків стане такою собі розвагою для цивілізованих людей. І нема на то ради - крига в на північному полюсі топиться, ареал змінюється, а в зоопарках вигодовують нещасних затурканих створінь. Ех...

"В пустелі сизих вечорів, в полях безмежних проти неба о скільки слів і скільки снів мені наснилося про тебе!" - цитую Ліну Костенко з пам'яті. От чого мені справді бракує, так це книжок українських авторів, які можна було б взяти з полиці в будь-який момент, відкрити на будь-якій сторінці і зникнути. Доведеться привозити щоразу декілька книжок з собою, тягаючи їх через кордони під носом у прикордонників і митників, промовляючи молитву, щоб слова подорозі не висипалися і їх польські ворони до ранку не склювали.
Правда, додумалася минулого разу привезти "Капітал" Жадана. Доїхав. Рятує.

rozmaita щедро подарувала мені слово "веселка", майже від себе відірвала. Отже, завдання таке: треба написати сім асоціацій про це семиколірне диво. Може, найпростіше було б розбити його на сім кольорів, і написати про кожний окремо? Але ж насправді веселку не можна зменшити до її семи елементів. Тож почну з очевидного.

До речі, хто ще не приєднався до цього флешмобу - чого ви чекаєте? Пишіть - я теж вам можу слово загадати.

Заповнюю заяву-анкету для оформлення нового паспорту, а то нема живого місця для нових штампів, віз, записів і фотографій. І ось на таке мені треба відповісти: "Установа України, яка оформила дозвіл на постійне проживання." Може, я прискіпуюся, але якщо "місце постійного проживання" моє метафізичне "я" з нехіттю та опором сприймає, то про "постійне проживання" та виданий на нього дозвіл чує вперше. Боже, та невже?

Before throwing out the dried out birthday bouquet with the rest of the organic waste, I decided to capture it's material beauty in a few shots. They are as good as my camera allows, and honestly better than the reality I saw without the mediation of the lens.
 

Сиділа вчора в студентському кафе, жувала рис з ананасовим каррі, і тренділа з однокурсником, який працює над проектами Світового Банку в деяких республіках колишнього Союзу. Приємний такий чоловік, ну і в принципі толковий. Здачу мені дали в монетах евро, і я їх під час розмови розглядала: "О, а ось ця з Італії!" втішилася я, бо люблю не-німецькі еврики. А хлопака мене питає: "А як ти знаєш?" - "Данте", кажу. Він кліпнув очима і питає далі: "А хто такий Данте?" Мені якось стало ніяково, але зрештою це моя місія - нести світло знань в темні маси (скромно зітхаю), ну то я йому прочитала 5-хвилинну лекцію про Божественну Комедію.
Пам'ятаю, як колись ще в школі потіла над завданням, яке сама собі задала: відтворити графічно схему Дантового пекла. Тоді здавалося, що текст якийсь дуже вже заплутаний і суперечливий. Ех, от лише порівняно недавно дізналася про рисунки Ботічеллі і зі смаком розглядала їх  в інтернеті...

вже декілька разів стикалася з проблемою: нема смайлика, який би передав гірку усмішку...

Irie stepped out into streets she'd known her whole life, along a route she'd walked a million times over.

The closing day of Berlinale: François Ozon's Angel. Still savouring the aftertaste.

Мала я одну суперечку, з якої багато навчилася про гендерні проблеми перекладу. Перед тим мало про це задумувалася. Внизу реконструюю в загальних рисах "діалог".

Звичайно, я  слідкую за Берлінале. З канапи. Десь видно простудилася, і тепер лікуюся чаюванням, читанням, ну і спогляданням. Отож вчора ввімкнула  на компі прямий ефір спершу з прес-конференції Берлінале довкола фільму Notes on the Scandal, а потім ще й з червоного килима.

Вільна людина — на безмежних дорогах життя, втілення одвічного українського «піти і не повернутися», бо шукане, найкраще, найкоштовніше — завжди там, за обрієм...
http://www.zn.kiev.ua/ie/show/634/55801/

The state of innocence in this film is heavily marked by insatiable curiosity and impatience to know, that drive the girls forward,  or out, or up. There is only one moment of hesitance in this flight, a few glances back. But then once you are "on the other side"  of innocence you no longer remember the flight itself. 
I clearly remember one phenomenon from school: we always knew the names of the older pupils, but never of the younger ones. Spatially as we were growing up we were moving from the classrooms on the ground floor to the classrooms on the last floor, and once there we hardly looked down, our minds full of future careers and plans. Even if we looked down we no longer remembered nor understood how the world looks like from down there.
While watching the film I couldn't quite tell which place I was adopting as a viewer: certainly not a box in the theater, applauding the inevitable end of innocence, nor the space behind the doors peeping wistfully after the irreversible cycles... Maybe that is the biggest question of the film, since aesthetically it's not so difficult to understand and appreciate.

"The third world (an unsatisfactory term now that the communist second world has disappeared) is lower case." Ruthless logic...